17 июня, 2017

Дискурс ненависті та конфлікт ідентичностей

Гібридна війна між Росією і Україною вперше оголила цифру, якій з тією чи іншою поправкою можна довіряти. Це – індекс екзистенціального недовіри росіян до українців, що різко злетів за чотири роки і досяг умовного екватора. Інша «калькуляція» холодно-гарячого конфлікту – в густому дезинформационному тумані, треба думати, законами війни виправданому, але боляче сталому в епоху інформаційної прозорості.
Чи являє Україна Росії екзистенціальну загрозу, як вважає половина росіян згідно з останнім опитуванням «Левада-Центру»?
Думається, в тій же мірі, що Литва і Латвія, які увійшли до п’ятірки головних недругів Росії, карликові держави, позначення яких ворогами геополітичного колоссу – Росії – не до лиця.

дискурс ненависті alter idea

Але тут не можна не враховувати гримаси громадської думки, виміри якої не стільки неточні, скільки часом методологічно недолугі. Ось і смисловий стрижень зазначеного опитування – «вороги Росії» – де апроксимація поняття, а де – його вільне трактування, бо ворогів у класичному розуміння терміна у російського держави на даному історичному відрізку немає. Наприклад, ісламський терор як феномен, безсумнівна загроза цивілізації, ІДІЛ ж – не більше, ніж його приватність, одне з його організцючих утворень, якому під ударами коаліції довго не протриматися. Тим самим, опитування авторитетного «Левада-Центру», через свою некоректність, хоч і ненавмисний, але все ж таки внесок до антиукраїнської істерії Кремля, що свідчить, наскільки сьогодні є ефективними технології зомбування «ящиком».



Підсумую: розбещена корупцією Україна, яка колись ледь не демонтувала свій військовий потенціал і яка зараз з натугою відновлюює свою державність, загрозу для суверенітета і добробуту ядерної Росії уособлювати не може. Крім того, досить спірне трактування аннексії Криму як реакції на український Майдан, який сприймається в ролі провокатора антипутінського протесту в РФ. Вона насправді рецидив територіального мародерства, закладеного в природі архаїчних суспільств, –  як, зрозуміло, і імперський синдром. Інші ж трактування експансії з трудом піддаються формулюванню, бо план натиску Кремля на Україну верстався в гострому цейтноті, являючи собою скоріше викид підсвідомого, ніж раціонального.

Між тим загальна увага російських медіа до результатів опитування не випадкова, бо «побутовий» антиукраїнізм, поступово заповнює уми росіян, це небезпечна тенденція, при розвитку якої так званий гібридний експансіонізм Кремля може різко посилитися завдяки глибинніим запитам російської ідентичності. Тоді повноформатна міжетнічна війна – питання часу.

Важливо відзначити: проблема вже виявляє ознаки загострення – з тих пір, коли Київ взяв курс на продавлювання лінії демаркації, яка склалася на Сході України, і бойкотування регіонів-сепаратистів, мало-помалу змиваючи з себе тавро «хлопчика для биття». Нескладно припустити, що, візьми ВСУ під свій контроль так звані сірі зони, наступний етап – покрокове всмоктування ОРДЛО в тіло метрополії аж до російського кордону (що, на погляд автора, куди менше зло, ніж перманентний хаос і міжкланова різанина – основні соціальні маркери самозваних режимів).

Таким чином, повновага війна між двома "братніми" народами неминуча? Бо умивання рук Москвою за умови просуванні ЗСУ на схід не здається реалістичним, займай Кремль Путін або навіть умовний Навальний. Одна справа православна Сербія за тридев’ять земель, інша справа – більше мільйона росіян ДНР-ЛНР, ніби приречених на зачистку в процесі реінтеграції Донбасу. Та й Україна не Молдова, йти від лобового зіткнення в її новій іпостасі Росія не стане.

Між тим однозначних відповідей немає, оскільки ескалація російсько-українського конфлікту за рахунок регулярної армії РФ – шанс зберегти ДНР-ЛНР - провокує замах на цілісність ЄС, який, на відміну від чотирнадцятого, ще одну війнушку РФ не потерпить, про що Москві, зрозуміло, відомо.

Тут ми підходимо до головного питання тексту: якою мірою наростання «побутового» антиукраинизму росіян представляє собою самостійний фактор? Чи здатен він в тій чи іншій мірі підживлювати, а то й радикально впливати на імперські амбіції Кремля, поки ще у гібридно-спорадичній формі?
Ну і ієрархічно найважливіший розділ теми, без розгляду якого пошук відповідей, швидше за все, ускладнений: дружба між росіянами та українцями, ніби спаяний СРСР, - міф чи реальність?
На погляд автора, і те, і інше. Безперечно лише одне: радянська імперія з її гігантськими соціально-економічними і кримінальними проектами неабияк перемішала два народи, чому сприяла їх приналежності до однієї мовної групи, але не релігійної традиції. Притому що українцями в РФ себе називають тільки 1.5% росіян, їх у Росії набагато більше, враховуючи нащадків змішаних російсько-українських сімей.

Між тим в основі основ тієї етнічної інтеракції – відносини між імперією (СРСР в особі свого центру – Росії) і квазідомініоном (Україна). Як Радянська Армія не мислилася без сержанта-українця, так і не меншою мірою – без російського офіцера. Аналогічним чином і у всіх значимих сферах соціальної активності. При цьому Москва безсоромно викачувала кращі українські кадри (як і багато інших), розріджуючи, якщо, не обезглавлюючи національну еліту. Але це природний, об’єктивно неминучий доцентровий процес, хоч і містить, по факту, дискримінаційний компонент.
Так імперський центр експансіоністського та мобілізаційного ядра безмірно зміцнив свій творчий потенціал. Як наслідок, взаємовідносини за формулою «сюзерен-васали», отримали додаткову властивість– інтелектуального домінування першого над останніми, одночасно формуючи у національних окраїн комплекс неповноцінності.
Фігурально висловлюючись, в ході соціалістичного експерименту Україна, як республіка найбагатшого людського ресурсу – спромоглася болісно вмонтуватися до гігантського ринку приречених йти в наймички. Такі взаємини схожі на нерівний шлюб. Так що теза про віковічну дружбу російського і українського народів, на яку вони ніби генетично і територіально приречені, як видається, грішить схематизмом, в особливості, якщо переміститися на протилежний полюс – в ареал української ідентичності.

Про яку, ніби вроджену любов до росіян може йти мова в Західній Україні, яка встигла ввібрати в себе європейський код, але добряче «прополота» радянськими депортаціями повоєнних років? Так ті громади зверхньо дивилися на радянізованих українців (з центру і сходу країни), знаходячи їх цінності азіатчиною, а їх самих – плебсом, що спілкується суржиком! В останніх же, що ввібрали з молоком матері віковий страх перед «бути побритим в солдати», ніякого синоніму «kacapu» в ходінні не було. Ну а про штучний голод 1932-33 рр., асоційований виключно з Москвою, і згадувати зайве.

Конфлікт російської та української ідентичностей посилив розвал СРСР, коли Росія завдяки нафтовому джокеру досить швидко (в історичному вимірі) встала на ноги, а колись економічно благополучна Україна зубожіла, «делегувавши» мільйони наймитів на жирующий від зарозумілості схід. Зокрема, на початку нульових, виявилося, що латентна тенденційність двох етносів складається в одному, російському таборі. Зрозуміти причину не виходило, поки нехитрий пазл не склався: імперський геном росіян синтезувався із синдромом чванливого самовдоволення нуворишів і крамарів в першому поколінні, яким знадобилося "приєднувати" "недолугих молодших братів",  до загальної спільноти «чурок», нехай і генетично «правильних».

Як би там не було, гарячою війною ідентичностей аж до тринадцятого року і не пахло, поки не грянув аншлюс Криму, зіткнувши росіян і українців лоб в лоб. Внаслідок глибокого сум’яття та згадується  що епізод передачі українській митниці українських літер, акуратно демонтованих “колегами”, які перейшли під триколор – “шедевр” імперського сумліня...

Аншлюс плавно переріс у лугандонску епопею, багату на кровопускання і смисловий фальсифікат – «карателі», «хунта», «кіборги», тільники, папахи. Словом, повний набір атрибутики смутного часу. Внаслідок чого упередженість і забобони двох народів, трансформувалися в фобії та їх похідні. В українців як віроломно «опущених» – в хімічно чисту фобію, здебільшого зрозумілу хоч і по відчуттях, позбавлену найменших ознак осмислення (не кожен росіянин – Путін і окупант). У росіян же, нібито тріумфаторів, – в юшку з брехливих символів кисельов-тб і безрозсудної гордості за "велику" вітчизну, яка виставила себе, за фактом, страшенним мародером…
Тим самим зомбування росіян антиукраїнізмом, певною мірою, - волатильний феномен, можливо, в тих самих межах, як і трикратне падіння антитурецького рейтингу за останній рік.
На глибоке переконання автора, широкомасштабна війна з Україною не може стояти на порядку путінського режиму, бо без повної окупації території сусіда здобути в ній перемогу навряд чи можливо. Проблема навіть не в людських і матеріальних ресурсах, які потрібно було б в гігантських масштабах спалити, а, схоже, у прихованому розумінні Кремлем того, що, як поведе себе російська солдатня з одновірцями-українцями, не кажучи вже про одинадцять мільйонів етнічних росіян, які проживають в Україні, ніхто не знає. Те  ж саме стосується й ряду коментаторів, які вбачають у бесноватому антиукраїнізмі російського ТБ підміну внутрішньої проблематики зовнішньою загрозою. Сперечатися важко: не без того. Але витоки явища, швидше за все, треба шукати в перенасиченості правлячої еліти фахівцями з ідеологічних диверсій зі світоглядом викладачів військових кафедр. Їх головний інструмент: психічна атака всіма фронтами та засобами. Ну а технологія: "щоб у брехню повірили, вона повинна бути жахливою".

Підводимо підсумки. Нехай сценарій повноформатної війни між Росією і Україною мало реалістичний, в обох країнах позначився тренд, який може значною мірою стимулювати велику бійню. Це – демонізація один одного, що межує з повною втратою критики. Якщо в Україні таку місію виконує національний дискурс, який відрізняється не спектром думок, а симптоматикою важкої психофізичної травми, що штовхає країну куди завгодно, тільки не вперед, то в Росії на помну міць задіяні інформаційні війська в особі національного телебачення. Причому ситуація настільки запущена, що всякі паллаативи здаються недоречними. Зокрема, український дискурс договорився до такої нісенітниці, що в одному ворожому взводі – Д. Кисельов і, скажімо, Ст. Іноземцев, а всякий росіянин, без винятку, інтервент. У Росії ж – братський народ без смислових лапок, тобто без глузування, вже давно не вимовляють.

Давати поради про стриманість, знаючи про священне право жертви на помсту, те ж саме, що втішати агонізуючого хворого загробним життям. При цьому очевидно, що війна, куди Україну кличуть гарячі голови, економічно і технологічно їй непідйомна. Як і вкрай небезпечна недооцінка побутового антиукраїнізму, який витісняє антисемитизм у пересічних росіян.

Джерело